Про протест в Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса

Казус Центр Курбаса

Image

Імануїл Кант у роботі «Відповідь на питання «Що таке Просвітництво» (1784 р.) визначив «Просвітництво як вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Повноліття є здатність користуватися власним розумом без керівництва зі сторони когось іншого». Центр Курбаса як молода установа, створена завдяки інтенції та наміру Неллі Корнієнко та Леся Танюка змусити українську державу згадати про ім’я розстріляного (і чи не єдиного реального у ХХ ст.) форматора і реформатора українського театру Леся Курбаса, існуючи впродовж чи не 20 років, вже набув певної  репутації, власної історії, має свої досягнення і свої проблеми.

Нещодавно в Центрі Курбаса на дверях різних кабінетів з’явилися написи «протестую», а через день – стенд при вході із повідомленням: «ПРОТЕСТУЄМО! Співробітники Центру протестують проти директора Г. І. Веселовської: дії та бездіяльність директора призводять до нецільового використання коштів і приміщення Центру, порушення конституційних прав співробітників, зокрема на мінімальну заробітну плату». Очевидно, проблеми і конфлікти всередині Центру стали настільки гострими, що адекватно мати з ними справу стало можливим тільки публічно. Чи не варто подібну публічність вважати першим кроком до повноліття, до відповідальності за свої слова, сказані не тет-а-тет у приватній розмові, а перед усією зацікавленою громадськістю і з надією на підтримку тієї ж громадськості?

Ще взимку та навесні в інтернеті з’явилися статті, де на різні лади обговорювалася діяльність нової директорки НТЦМ ім. Леся Курбаса Ганни Веселовської. Хтось нападав, хтось захищав – відповідно до рівня власної ерудиції, наближеності до Центру Курбаса та особистих стосунків з Ганною Іванівною. Відмовляючись з очевидних причин від намагання об’єктивно описати ситуацію, вже давно відчуваю необхідність висловитися з даного приводу, адже ситуація набуває все більшої неоднозначності і все більше і більше потребує обговорення.

Як науковий співробітник Центру Курбаса, я була не вкрай задоволена призначенням Веселовської на посаду директора. Працюючи в Центрі впродовж трохи більше року на той момент, відчувала сильні розбіжності між життєвими позиціями і науковими інтересами (які не так вже й різняться від життєвих позицій) своїми та Ганни Іванівни. Зрештою, ідея Центру, втілена в життя Неллі Миколаївною Корнієнко та зібраною нею командою, потребувала не те що переосмислення, а нового подиху, нової сили, рушія, який здвинув би Центр з пробуксовування, в якому той перебував на час мого працевлаштування.

«Провеселовські статті» закидають протестувальникам проти нової директорки певну інноваційність Ганни Іванівни, якому чомусь чи то зашкарублий, чи то консервативний колектив чинить спротив. І прагнення до змін і перетворень може дати хоча б чимось привабливий результат тільки в разі добре обдуманої і проникливої діяльності. Одна з проблем політики Ганни Іванівни, яка найперше впадає в очі – відсутність розуміння Центру Курбаса як установи неієрархічної і не спрямованої на успіх. Те, що в медіа називають «демократизацією простору Центру», я радше би охарактеризувала як намагання зробити з Центру Курбаса таке собі «прокатне місце», куди б могли приїхати для показу вистав театри України з усіх усюд на всі смаки. А це абсолютно суперечить концепції та ідеї Центру як наукової установи. Адже Центр створювався як місце, де можна займатися фундаментальною наукою. Експериментальна лабораторія, яка існує при Центрі і на обслуговування якої йде чимала частина бюджету Центру, мала би стати місцем дослідів, проб – недаремно Центр постулює відкритість до мистецьких проектів, над якими власне можна трудитися на чи не найкраще обладнаному в Україні театральному майданчику. На жаль, комунікація між науковими співробітниками і практиками-проектантами Центру доволі слабка, незбалансована, а подекуди навіть відсутня. Розрив між теорією і практикою, непомічання і нерозуміння одне одного були направду ахілесовою п’ятою Центру. Але влаштований Ганною Іванівною марафон провінційних вистав провінційних театрів цю прірву тільки збільшує, зводячи нанівець саму можливість експерименту – зала постійно зайнята для підготовки до чергової гастрольної вистави. Особисто мені як дослідниці театру надзвичайно не вистачає якісних вистав і адекватних проектів, які можна здійснювати пліч-о-пліч  із практиками (бо ж хіба після всього, що відбулося в XX столітті, можна відділяти практику від теорії, мистецтво від філософії?).

Так само невиправданою і навіть в певному сенсі шкідливою видається ідея фестивалю молодої режисури. За умов такого кризового становища театральної освіти подібне «виставляння» на столичних сценах можливо талановитих, але завчасто неграмотних молодих режисерів – ведмежа послуга і молодим людям, і українському театру. На даному етапі зусилля мають бути направлені на пошук можливостей створити альтернативну освіту (яка би тривала більше, ніж тиждень чи день майстер-класу). А якщо й робити фестиваль молодої режисури, то тільки фестиваль-школу, де молоді люди, переглянувши роботи одне одного, матимуть шанс поговорити про власні проблеми і чогось навчитися як у колег, так і у старших, спеціально запрошених для цього майстрів.

Крім того «прокатне життя» Центру Курбаса надзвичайно виснажує обслуговувальчий персонал  Центру, якому до того всього ще й зменшили зарплату. У січні місяці прийшов лист-повідомлення з Міністерства про недофінансування Центру Курбаса (57, 8 % від потреб на заробітну плату). Ганна Іванівна замість того, аби захищати свій колектив і добиватися від влади законної зарплати, вирішує просто зменшити робочий час людей, деяким зменшити заплату через підписання контракту, декого звільнити, що є безпосереднім порушенням конституційних прав на гідну заробітну плату, адже для цього немає жодних юридичних підстав (лист-повідомлення такою підставою вважати не можна, адже це не розпорядження і не наказ). Як може прибиральниця, яка відповідає за сім’ю, пережити зменшення і без того мізерної зарплатні?

На жаль, ситуація в країні така, що для того, аби утримувати в адекватному стані будь-яку державну установу, потрібно чимало сил та енергії віддавати на боротьбу, а подекуди навіть війну з Міністерствами. Потрібно ВИМАГАТИ реальної заробітної плати, треба регулярно оббивати пороги і знову ж таки ВИМАГАТИ затвердження планових тем, які до сих пір є незатвердженими у Центру Курбаса (а такий стан речей може спричинити звинувачення Центру у нецільовому використанні коштів з усіма можливими наслідками), треба ЗАХИЩАТИ на комісіях самі теми, обрані науковцями, і відбиватися від нав’язуваного дослідження, приміром, жанрових різновидів театру чи видів недержавного театру в Україні (що суперечить стратегічній діяльності Центру, яка і без того потребує удосконалення і підтримки, а не руйнування), треба НАПОЛЯГАТИ на тому, щоб Міністерство прийняло в управління будинок Центру Курбаса, аби запобігти можливості рейдерського захоплення і т. д. Центр Курбаса, як і багато установ України, має чимало нагальних «життєвих» проблем, вирішення яких лежить тільки у компетенції директора, адже будь-який інший представник колективу просто немає необхідних повноважень. Замість того, аби (повторюю) ВИМАГАТИ (на жаль, інший дискурс у нас малодієвий) вирішення даних проблем у влади, Г. І. Веселовська, працює над вибудовуванням ієрархічної структури всередині самого Центру, намагаючись контролювати прийняття всіх рішень, включно з дозволом на розташування реквізиту в підвалі, відбирає повноваження у заступників, реально будучи нездатною приймати чимало рішень через брак досвіду і знання про те, як функціонує така заплутана установа як Центр Курбаса, намагається «дисциплінувати» працівників створенням протизаконних «комісій з трудової дисципліни» і ще більше ускладнюючи та бюрократизуючи і без того складну систему роботи Центру. За час нетривалого займання посади директора відбулося кілька скандалів, що суттєво ставлять під сумнів здатність Ганни Іванівни дотримуватися етичних норм та конвенцій.

Останнім гучним скандалом було намагання Веселовської Г. І. зірвати збори трудового колективу від 14. 05. 2013, на яких співробітники Центру планували обговорити діяльність директора,   Наполегливість і воля колективу таки допомогли провести збори, які, хоча й супроводжувалися постійним коментарем Веселовської Г. І. щодо їхньої нелегітимності, все ж були проведені відповідно до чинного законодавства, на яких було висловлено недовіру директорці у Зверненні трудового колективу НЦТМ ім. Леся Курбаса до Міністра культури Новохатька Л. М.

Одне з питань, яке задають учасникам документального театру про Центр Курбаса, який здійснюється на даний момент режисерською групою ТанцЛабораторіум в Центрі, проблематизує власне бачення того, яким має бути Центр. Питання направду складне і потребує серйозних роздумів. Ганна Іванівна стала директоркою Центру за рекомендацією колективу і попередньої директорки, але, як виявилося на ділі, займати цю посаду вона просто неготова, оскільки не проробила чіткої стратегії для Центру, бачення того, як можна розвивати вже закладений потенціал, паралельно змагаючись із натиском Міністерства та проблемами в країні. Більше того, непрофесіоналізм Ганни Іванівни виявляється в абсолютному небажанні співпрацювати з колективом, формувати команду, готову до продуктивної дискусії і спільних зусиль заради спільної і спільно сформульвавної мети. Потрібно розуміти, що авторитарне/«совкове»/бюрократичне керування культурними закладами не дає жодного результату, окрім розмноження бюрократії і формалізації діяльності – «симуляції профанації», як би сказав культуролог. Дієвість роботи Центру Курбаса – не в кількості гастрольних вистав і не в писанні пояснювальних записок і звітів із найдрібнішого приводу, а нехай в тихому, але тривалому і гарно продуманому процесі творення/створення робіт в Центрі Курбаса, і зокрема у вмінні співпрацювати не тільки під час науково-проектної роботи, але і в щоденній комунікації. Місія директора – не у волюнтаристському нав’язуванні своєї волі, а в здатності приймати адекватні рішення, враховуючи потреби структури і колективу.

Можливо, вихід з даної ситуації – в оголошенні конкурсу на заміщення посади директора Центру Курбаса – щоб надалі директором не ставали випадково, і щоб кандидат,  діяльність і стратегії Центру, розумів/ла на яку складну і навіть терористичну щодо себе посаду і роль дає згоду. А може, співробітники мають самоорганізуватися і таким чином здійснювати колективне керівництво Центром. Наша власна емансипація в голові кожного з нас, а досягнення повноліття пов’язане з особистим зусиллям.

Мар’яна Матвейчук, науковий співробітник Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса

1 comment
  1. Фестиваль режисури вважаю корисним. Чим більше буде театральних фестивалів в Україні (режисерів, драматургів, театрів, …), тим краще.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: