04.07.2012 у Будинку художника відкрився великий проект «КОМУНІКАЦІЯ ХХI».

У прес-релізі читаємо, що організатори «прагнуть зібрати і представити не чергову колекцію, але комунікаційну платформу, яка динамічно розвивається, де історичні процеси будуть не забуті в сучасному діалозі професіоналів». Такі наміри мали б викликати повагу.  Але чомусь закрадаються сумніви.

Художник, інституція, публічна сфера – це ті складові, що формують систему мистецтва.  Художник створює твір мистецтва, а інституція забезпечує умови для його існування, уможливлює зустріч творів із глядачем, займається критикою, аналізом та архівуванням. Тільки співпраця та взаємоповага у професійному середовищі може гарантувати високий рівень публічних презентацій – виставок, подій, лекцій і т.п.

Так історично склалося, що в українському мистецькому середовищі не вистачає поваги до роботи художника – першого у ланці виробництва культурної продукції (критичної, інтелектуальної, експериментальної тощо). І як відповідь – художник відчуває недовіру до діяльності певних інституцій, приділяючи більше уваги самоорганізаційним практикам. Для художнього середовища не є новиною, що інституції часто маніпулюють художниками у власних цілях і, не в останню чергу, заради реального чи майбутнього отримання прибутку, підкреслюючи насамперед матеріальну цінність твору, «накручуючи» статусність автора шляхом використання таких епітетів як, наприклад, «відомий», «найдорожчий», «найкращий», підбурюючи конкуренцію у мистецькому середовищі. Подібні відносини інколи призводять до виставок, ідея та назва яких претендують на патетичне всеохоплення, а організація і зміст проявляють відсутність культури роботи з автором і його твором. Публічне поле такої виставки, досі позбавлене протестних заяв митців, пропонує глядачу в таких випадках гадати, чи перед ним дійсно якийсь глобальний проект із чомусь слабкими роботами і дивним складом учасників, чи його знову брутально введено в оману.

Конкретним прикладом браку робочої культури при заявлених серйозних намірах можу назвати виставку, яка проходить зараз у Будинку художника в Києві. Адже у проекті «КОМУНІКАЦІЯ ХХI» я наче беру участь, але не за своєю згодою. Саме комунікації між мною та організаторами виставки не відбулося.

Про свою участь у цій виставці я дізналася із прес-розсилки за декілька днів до відкриття. Я звернулася до інституції-організатора виставки, ЦСМ «Совіарт», із запитаннями про причини моєї непоінформованості  та вимогою вилучити мене зі списку учасниківВіктор Хаматов, директор ЦСМ «Совіарт»  відповів, що за результатами експертної ради моя робота таки буде представлена на виставці і що така практика не нова та не суперечить інтересам художника. Другий мій лист із забороною виставляти роботу на виставці був проігнорований. Ось таким чином моя фотографія «Прогулянка» з колекції ЦСМ «Совіарт» потрапила в експозицію.

Варто зазначити, що у колекцію ЦСМ «Совіарт» цей мій твір перейшов як плата за участь у виставці 2003 року “21 погляд. Нова версія”.

Художник сплачує за участь у виставці – такий тип відносин з українськими інституціями теж склався історично й навіть увійшов у традицію. Ця практика не розповсюджена у світовому мистецькому середовищі, зустрічається доволі рідко та й, загалом, у відносинах з галереями салонного типу.

Тож зрозуміло, що авторської винагороди за роботу я не отримала, контракту не підписувала.. Які ж права я маю в такому випадку? Право сподіватися, що мою думку поважатимуть, що у мене питатимуть згоди про участь у тому чи іншому проекті, що без мого відома не використовуватимуть мої авторські роботи?

Випадки настільки некоректного ставлення до художника зустрічаються не вперше. У процесі написання тексту я з’ясувала, що Ксенія Гнилицька також не знала про свою участь у проекті «КОМУНІКАЦІЯ ХХI» та й, підозрюю, не вона одна. Нещодавно Анатолій Бєлов написав на фейсбук-сторінці, що з Інтернету декілька місяців тому дізнався про свою участь  у виставці “ART-Пульс” арт-центру “Я. Гретера”. Його робота була залишена в арт-центрі на зберігання, але не для експонування на публічних виставках без згоди автора.

Інституції в Україні часто плутають ці два поняття – зберігання і публічне експонування.

Вся історія з проектом «КОМУНІКАЦІЯ ХХI» проявляє ще одну вагому проблему, з якою сучасному українському мистецтву доводиться існувати: проблему історії. Хоч дата початку історії сучасного мистецтва України всім відома, це 1987 рік, кожен має свої версії подальшого розвитку. Якщо у 90-ті, коли активно працювали Київський та Одеський ЦСМи, усний тип «збереження історії» ще спрацьовував та більш-менш відповідав запитам, то зараз цього не досить.

Невеликі спроби запису, наприклад, серія статей Point Zero Аліси Ложкіної та Олександра Соловйова у журналі ТОП-10 чи якогось осмислення (Жовтневий проект, ініційований німецькою художницею Інгою Цімпріх) сучасного мистецтва нашої країни все ж відбуваються. Але проекти, що претендують на написання історії українського сучасного мистецтва, майже не отримують публічної критичної реакції та аналізу. Це дуже комфортне становище для тих, кому заманеться створити варіант своєї версію та наполягати на ньому. Наприклад, не вистачає всебічного аналізу таких проектів, як публікація, видана Інститутом проблем сучасного мистецтва, – у товстій обкладинці з назвою «Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуального мистецтва України ХХ–ХХІ століть»

Якщо ж говорити про виставкові проекти, що претендують на представлення історії сучасного мистецтва України, то вони мають бути побудовані на ґрунтовному аналізі й базуватись на неопосередкованому незалежному виборі експертів. Також при їхньому створенні неприпустимі жодні комерційні відносини, включаючи оплату художником участі в проекті.

Цікаво, передивлялися чи експерти проекту «КОМУНІКАЦІЯ ХХI», перераховані у прес-тексті, перелік творів на співрозмірність їхньої якості та відповідності заявленій високій меті проекту? Невже експертна рада для проекту з такими серйозними намірами вибрала із моїх робіт саме цю з колекції ЦСМ «Совіарт»? Єдина відповідь, яку я знаходжу, це те, що ця робота була включена до проекту «КОМУНІКАЦІЯ ХХI» саме тому, що брала участь у виставці “21 погляд. Нова версія”, а ця виставка, за версією ЦСМ «Совірт», має якесь історичне значення. Але чи це дійсно так?

У проекті «КОМУНІКАЦІЯ ХХI», який претендує на висвітлення вагомих сторінок сучасного українського мистецтва, мав би бути зовсім не цей мій твір, бо він не представляє характер моєї діяльності. Він вирваний із контексту попереднього проекту, де експонувався вперше, і є нехарактерним навіть для раннього етапу  моєї творчості.

Як автор хочу зазначити, що моя фотографія «Прогулянка» представлена без моєї згоди в експозиції «КОМУНІКАЦІЯ ХХI», не має тих якостей, які б могли бути цінними для проекту з такою претензійною метою.

З таким типом відносин у професійному українському художньому середовищі, такою практикою ведення справ та якістю комунікації з’являються небезпідставні підозри до кожної голосної заяви функціонерів. Невідповідність слів та дій вже стала звичною у виставковій справі. За зовнішніми покращеннями у сфері сучасного мистецтва, кількістю й роздутістю подій та навіть подекуди ейфорією ховаються глибокі системні проблеми, зневага, роки неоплаченої праці, погані умови для роботи, низька якість освіти і, як результат, також і культурної продукції.

текст опублікований на PROSTORY.NET

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: