Дискусія у формі електронного листування, в якій члени ІСТМ представляють свої суб’єктивні погляди на події, що відбувалися довкола НХМУ.

31 січня, Мар’яна Матвейчук:

Коли я приходжу на мітинги, то зазвичай відчуваю там себе не в своїй
тарілці. Чи це зібрання під Центральною виборчою комісією проти
фальсифікації виборів, чи мітинги під Український домом, чи акція
проти нищення Андріївського узвозу… Зазвичай, на таких подіях нема
місця людям, які не є безпосередньо пов’язаними з тією чи іншою
організацією, що не входять до ангажованих політичних сил, які прийшли
не для того, щоб виступити ПРОТИ якогось явища чи персони, а ЗА – за
українську мову, за чесні вибори, за збереження архітектурних
пам’яток, за свободу висловлювання… Тому на подібні акції ходимо з
друзями, створюючи альтернативну спільноту з двох чи трьох осіб, без
прапорів, без лозунгів, з бажанням сказати – мені не байдуже, що
відбувається довкола…

Ситуація, що склалася довкола НацМузею, була зовсім іншою. То була
особиста ситуація, і певно, саме завдяки своїй особистості та
інтимності вона відбулася саме так, як відбулася… <<Маленький протест>>
на сходах <<великого музею>>…  Хто ви? – першим ділом запитують в
міністерствах, департаментах, на громадських радах… Хто ви така?
Одразу в голові виникає два-три презентативних означника, якими можна
надати собі статусу, створити <<місце>>, з якого ти начебто вже й маєш
право говорити. Завчасто ярлики на кшталт <<культуролог>> злітають з
вуст швидше, ніж приходить розуміння того, що не варто вестися на
провокацію і ховатися за ефемерністю статусів, папірців і посад… Чи
потрібен нам отой <<хтось>> (<<культуролог>>, <<аспірант>>, <<науковець>> і т.
д.), щоб говорити? Може, <<чудо>>, яке відбулося з НацМузеєм, трапилося
якраз тому, що протестував <<ніхто>>… Бо <<хто>> такі TanzLaboratorium чи
ІСТМ, чи Яна Волкова, чи <<культуролог>>, щоб вимагати від міністерства
пояснень, дій, реакцій, щоб критикувати і пропонувати… <<Ніхто>>!
Секретарки і заступники міністра не знають, як поводитися з <<ніхто>>,
як йому відповідати, як реагувати на його вимоги, як про нього
<<доповідати>>… Можна їх, цих <<ніхто>> проігнорувати, але що ж.. вони
приходять знову, знову дістають свої папірці, пишуть <<протестую>> і
сидять… говорять…. <<Ніхто>> стають розумними тінями, самопризначаються
карликами, трикстерами, ідіотами, блазнями біля <<короля>>… <<Ніхто>> –
міські божевільні, представники громадськості, їх неможливо вигнати,
бо вони ніде. І вони постійно перед очима, і чимось моторошним віє від
їхніх дивних занять і від їхньої РЕАЛЬНОСТІ.

29 січня, Яна Волкова:

Самым интересным и проблематичным в ситуации с музеем вижу то мнимое, фиктивное различие, что сразу возникло и начало стремительно тиражироваться в Новостях – различие между “старым советским фондом” (людей, взглядов, стратегий) и “новыми модернизаторами”. Различение, которое навязало свою риторику и распределение ролей: либо реформатор, либо консерватор. Популярность этой точки зрения в том, что она обладает всеми задатками мифа, а миф, как известно, быстро-легко усваивается и воспроизводится. В частности, миф о модернизации состоит в том, что на место отжившего нужно просто и деятельно имплантировать новый доброкачественный «зуб» и что само по себе это предприятие сулит успех и эффективность. Неотрефлексированность ситуации простого замещения одной идеологии другой приводит к таким «простым» и невнятным инициативам, которые группируются либо в вечный популизм «всего современного» на отсталых территориях, либо в энтузиазм по поводу того, что критическому мышлению, например, можно обучать в режиме обучения. Это фиктивное различие в пользу нового духа «операционизма» и ставит вопрос о той качественной длительности, которую нужно противопоставить мифическому холостому активизму.

27 січня, Ольга Комісар:

Veni, vidi, vici

“торопитесь писать о своем и играть свое себя.                                                                                          не напишете – другие такое напишут,                                                                                                          что лучше бы вы и не родились вовсе.                                                                                                           не сыграете – придет играть сами знаете кто.”                                                                                              -зі сторінки ФБ Larisa Venediktova

Ніякої рефлексії як з боку нас самих, протестувальників, ініціативи ІСТМ, ініціативи “На Сходах”, так і з якогось іншого, невідомого боку, не відбулося. Були розмови про те, що давайте поговоримо про весь наш досвід, що це безпрецедентна подія в українському культурному середовищі, яка вимагає осмислення. Але як для нас, українців, звично, далі “давайте” справа не просунулася, бо всі ми зайняті своїми справами, проектами, а в музеї вже “наче все “добре”.

Чомусь тільки росіяни не хотіли полишати наш досвід …. все хотіли написати про це… просили тексти від різних учасників, але так і не отримавши нічого, вирішили врешті решт зробити матеріал самостійно… звичайно, беручи інтерв’ю у деяких учасників (НХМУ: свидетельстваНХМУ: хроника сопротивления).

Мені треба було багато часу на те, щоб із розмов з колегами і з власних спогадів про всі події, спробувати зрозуміти, що ж не так? У чому тут справа?

І чому тепер мені треба чинити спротив тому, що написано в матеріалах colta.ru.

Тепер про спротив.

З моменту призначення Марії Задорожної директором з’явилося це відчуття спротиву до тупого відчуття “перемоги” і до того, що от тепер Музей нам щось “винен”. Тепер ще й відчуття спротиву стосовно пафосу подання матеріалів на colta.ru, до того, що цей випадок ставлять у приклад нашим російським колегам та намагаються його подати у вигляді такого собі універсального успішного рецепту для боротьби з владою, таке собі “Veni, vidi, vici”.

І питання тут не тільки в спробі розгорнути всю послідовність подій протесту, що не є можливим. Неможливо з багатьох причин, а зокрема тому, що відбувалася велика кількість невеликих і непомітних подій, багато з них залишилося “поза кадром” медійного простору. Це і діяльність ГО ААТ при Громадській Раді Міністерства культури, і низка публикацій на блозі на http://afisha.bigmir.net, і ціла низка акцій в музеї з приводу (закриття виставки “Війна краде дитинство”, річниці Розсрілу Л.Курбаса, приїзду міністра …) і без (зустрічі на сходах 1, 2) і про безглузді дзвінки в Мінкульт і спроби потрапити на прийом до міністра, замміністра або замзамміністра. А також і тому, що на деяких, так званих “акціях” в музеї були присутні іноді від 1- 5 чоловік, а на більшості акцій не нарахувати і 10, але на поверхні всі бачать ті 2 – 3 акції, на яких нас було більше 10! Чому ніхто не говорить про те, як нас було мало! Там в музеї! І Як це все було непросто, і як неможливо про це просто так розказати… послідовно відобразивши всю низку подій… І про те що весь цей період деякі люди мали відчуття реального перебування на війні і весь свій вільний час витрачали на Музей. Безкінечні розмови з співробітниками, між собою, планування акцій, обговорення ситуації і готовності до дій у будь-який час.

І все це без сподівання на винагороду, медійну ефективність, подяку, а лише тому, що інакше не могло і бути. І справа тут не у переліку прізвищ та “героїзмі” цих людей. Справа у тому, що цих людей дуже мало і їх не можна поставити комусь у приклад, як і звести так звану перемогу до чогось одного – до цієї купи “ідіотів”, що були на війні, до невеликої кількості молодих співробітників музею, що наважилися на відкритий протест, до діяльності ініціативи ІСТМ “На сходах” і громадськості, яка підтримала цей протест.

Наразі всі питання так і залишаються відкритими…

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: